

Загалом, для чого потрібні відносини? Щоб відчувати себе потрібним, коханим, захищеним, мати супутника для проведення вільного часу, мати підтримку у скрутну та важку хвилину. Ну а далі – залежно від окремої людини та ситуації.
Протягом часу, проведеного разом, ми впливаємо на нашого партнера, а він впливає на нас – це обоюдні зміни, котрі допомагають будувати міцні та довгочасні відносини та розуміти краще один одного. Це ніби дифузія – ми обмінюємось вподобаннями, рисами характеру, ставленнями до явищ, світоглядом, знаннями. Віддаємо людині частку себе та отримуємо частку партнера натомість.
В результаті пара стає майже єдиним організмом, одним цілим. Вони розуміють, чого чекати один від одного, звикають до того, що вони разом. І вже немає місця для сюрпризів та несподіванок. Незапланована романтична вечеря при свічках чи поїздка кудись – це не сюрприз, тому що один із двох планує цю подію. Сюпризом ж я називаю зовсім неочікувані обойми людьми події – раптово дізнатись, що обидва бояться висоти, коли вже знаходяться у літаку, а на спинах парашути, чи щось на зразок такого.
Вже життя – це рух, прогрес, сюрпризи, несподіванки, нові люди та події. А коли ти вже рік чи більше з людиною, то ніяких сюрпризів (як приємних, так і неприємних) очікувати не варто. Навіть за півроку можно досконало вивчити людину, а за рік вона вже стає майже тобою або, як мінімум, твоїм альтер-его. Але партнер вже стає твоєю звичкою, твоєю буденністю, твоїм другим «я», але ніяк не чужою людиною, яку хочеш пізнати.
І потім ми починаємо казати оточуючим, що ми кохаємо нашого партнера, потребуємо його постійної присутності, кажемо, що нам добре та затишно разом, для того, щоб оточуючі просто залишили нас у спокої. І тому, що ми знаємо, що ці чужі люди праві у своїх думках – наші половинки нам вже непотрібні, нецікаві, нас не тягне до них. Але ми самі собі не можемо признатись (а тим більше чужим людям), тому і граємо далі роль, яку ми нав’язали собі за цей рік відносин.
Чим більшу кількість партнерів та друзів ми маємо, тим краще та цікавіше ми живемо, краще та якісніше розвиваємось як особистості. Бо від кожної оточуючої людини ми беремо щось собі, вбираємо часточки оточуючих - їх риси характеру, вдачу, думки, світогляд, погляди, знання, емоції та ін.
Бути понад рік з однією людиною – приректи себе як духовність на деградацію та знецінення, свідомо вмирати та ставати чиїмось дзеркальним відображенням.
Думаю, в житті багатьох людей є такі моменти, коли хочеться розтатись із життям – фізично чи психологічно. І це пов’язано з дівчиною/хлопцем цих людей. Це ще один довід на підтримку данного мого посту – наша підсвідомість намагається нам показати, що все, годі, треба розтаватись, треба шукати нового та цікавого у житті, а наше серце/розум/свідомість намагаються впевнити нас, що ми кохаємо людину і потребуємо її. Але це не більше, ніж обман, майже свідомий обман. Тому, коли у людині сперечається здоровий глузд та підсвідомість (які краще знають, що нам в житті потрібно) з нав’язанними ззовні почуттями та думками, людина стоїть на грані нервового зриву та кидається від одного до іншого – від апатії до занадто сильного пожвавлення, від бажання співати до бажання кинутись із вікна. Це все – удар по нашій психіці.
Довгі відносини – це важкі наркотики. Людина, як наркоман, втягується у процес відносин та кохання, з кожним днем потрібна все більша доза уваги партнера. Розумом чудово розумієш, що це зло, що ти дохнеш, але ні-і-і-і, всим ти будеш казати, що можеш спригнути в будь-який момент, можеш легко зав’язати, кинути ці наркотики, що ти не підсів, не помираєш, що все круто та й взагалі, наркотики – це релакс для душі.
От на таку повільну та жахливу духовну смерть ми самі себе прирікаємо, підписуючи кров’ю договір про вічне кохання та довготривкі відносини.
![]() | Вы читаете журнал Вход Создать аккаунт в ЖЖ Подробности |